БОГДАН ЛИСИЦЯ. БОГИ.

Назва «Самар» є варіацією слова тур/тувар/зубр (в Україні часто турів називають зубрами). Нащадки Тираса/Перуна дали назву цій землі – Самар/Шумер (Сенаар у Біблії). Самари, як і всі яфетиди (европейці) вимовляли звук [с], а в цих же словах семіто-хаміти часто замінювали цей звук на [ш]: так з’явилася назва Шумер. В часи Київської Руси одне з племен називалося «север/сіверяни» (свр – сбр – збр – зубри/тури). Від назв тур/самар/шумер/сіверяни походять назви в Україні міста Самбір, Сіверської України, Сіверського Донця, Новгорода Сіверського тощо.

Мінойська цивілізація, Таласократія Міноса, яка була відгалуженням Трипільської цивілізації, з часом поширилася і на найдавнішу Месопотамію. Очевидно, поширення відбувалося з району Угарита. Народ Атираса розносив світло цивілізації в ці варварські краї. Бабилонський історик Берос (IV – ІІІ ст. до Р.Х.) описав прихід Мінойської цивілізації (Міноса) в Месопотамію. За його словами, люди тут жили як звірі, поки напівчоловік-напівриба Оаннес не вийшов із моря і не навчив їх всьому потрібному для життя. Напівчоловік-напівриба – це вказівка на Таласократію Міноса – морську Мінойську цивілізацію. З найдавніших часів жителі Месопотамії вказували на море, як на місце, звідки прийшла до них цивілізація. Цей же напівчоловік-напівриба, тобто Мінойська цивілізація, навчив їх писемності, наукам, землеробству, будівництву каналів, будівництву міст і храмів.

Приблизно до 2800 року до Р.Х. відбувається розселення аріїв в Месопотамії. Археологічні розкопки демонструють, що Месопотамія освоювалася з півночі на південь. Тут було одне з найдавніших вогнищ землеробства на землі. Також сюди в найдавніші часи арії принесли вміння обробляти мідь і бронзу.

До освоєння самарами цієї землі, вона являла собою суцільні хащі й болота. Семіто-хаміти, корінне населення Месопотамії, жили тоді в стані безпросвітного варварства. Автохтонне населення Месопотамії походило в основному від Каслухіма/Каслуха, сина Міцраїма (Єгипта). З часом вони перейняли знання і вміння аріїв і також почали будувати свої міста.

Прабатька Атираса самари називали Уту (назва близька до «Атар», як називали Атираса давні перси) або Шамаш, тобто Самар/Тур. Уту вважався богом сонця – Атар же – святий вогонь.

МЕСКІНГАШАР.

Мескінгашар – син сонячного бога Уту, тобто Атираса/Перуна, предок латишів і литовців і ряду інших народів. Мескінгашар був засновником І династії Урука. Його ім’я зафіксоване в самарському “Списку монархів” ХХІ ст. до Р.Х.

ЕНМЕРКАР.

Енмеркар – третій правитель І династії Урука, син Мескінгашара, епічний герой. Згідно з самарським «Списком монархів» ХХІ ст. до Р.Х. правив 420 років (хоча можливо, що він прожив 420 років). Давні самари вважали Енмеркара творцем містобудування і писемності. Про цього правителя збереглося два епічних передання. Обидва присвячені війнам-суперечкам Енмеркара із володарем Аратти. Аратта, згідно з багатьма джерелами, – місто на Іранському нагір’ї, з яким вів торгівлю Урук.

ЛУГАЛЬБАНДА.

Лугальбанда – четвертий правитель першої династії Урука (бл. XXVIII – XXVII стст. до Р.Х.), епічний герой. Лугальбанду нащадки обожнили. Згідно зі «Списком монархів» Лугальбанда був сином Енмеркара. Його дружиною була Нінсун, яку також нащадки обожнили. Їх сином був славетний епічний герой Гільгамеш. В текстах із Фари (XXVI ст. до Р.Х.) зафіксовано, що він вже обожнений і разом з Гільнамешем згадується серед богів підземного світу. Згідно з самарським епосом, Лугальбанда із сімома іншими полководцями (братами і друзями) брав участь в поході армії міста Урука проти Аратти. В дорозі Лугальбанда захворів, і військо залишило його в горах Хуррум. Коли Лугальбанда вилікувався, він отримує допомогу від священного птаха Анзуда. Лугальбанда прикрасив гніздо Анзуда священними рослинами, а його пташеня накормив ласощами. На знак подяки Анзуд наділяє Лугальбанду вмінням швидко ходити, і він повертається до свого війська. Використовуючи свій дар, він відправляється післанцем Енмеркара до богині Інанни дізнатися про причини невдачі війська Урука в боротьбі з Араттою і про способи перемоги. Лугальбанда отримує відповідь: місця культу Інанни в Уруці перебувають в занепаді і дізнається, як все це відновити, і тоді військо Урука здолає Аратту. На цьому текст уривається.

ГІЛЬГАМЕШ.

Гільгамеш – один з предків сучасних латишів і литовців. Його родовідне дерево виглядає наступним чином:

УТУ/АТИРАС

МЕСКІНГАШАР

ЕНМЕРКАР

ЛУГАЛЬБАНДА І НІНСУН

ГІЛЬГАМЕШ

Гільгамеш – п’ятий правитель І династії міста Урука (кін. XXVII – поч. XXVI стст. до Р.Х.). Невдовзі після смерті Гільгамеша було обожнено. Його ім’я з детермінативами божества зустрічається вже в текстах із Фари (XXVI ст. до Р.Х.). Ім’я Гільгамеша присутнє в «Монаршому списку» III династії Ура. Згідно з цим списком, тривалість його правління 126 років. З ІІ тис. до Р.Х. Гільгамеша вважали суддею в загробному світі, захисником людей від демонів. Його також вважали основоположником містобудування. Монархи ІІІ династії Ура, зокрема Ур-Намму, засновник династії, ведуть свої родоводи від Гільгамеша (хоча в офіційному культі він не відігравав майже ніякої ролі).

Гільгамеш найпопулярніший герой урукського епосу. Збереглося п’ять самарських епічних пісень про Гільгамеша.

«Гільгамеш і Ага» – оповідь про боротьбу Гільгамеша з Агою, правителем північного об’єднання самарських міст на чолі з Кішем. Кульмінаційний момент оповіді – поява Гільгамеша на міській стіні Урука і збентеження ворожих солдат, які побачили Гільгамеша. Це стало психологічною поразкою військ Аги, яких після цього було розгромлено.

«Гільгамеш і гора безсмертних» – оповідь про похід Гільгамеша на чолі загону молодих неодружених воїнів у гори Лівану за кедрами, щоб здобути собі «славне ім’я». Герої ведуть боротьбу з хранителем кедрів чудовиськом Хувавою, яке поставив для охорони Бог Енліль. Хуваву описують у вигляді багатоногої і багаторукої істоти, оточеної дивовижними променями сяйва. З допомогою духовних сил герої вбивають Хуваву. Як дух дерева його уявляли у вигляді дерева – в самарській оповіді Гільгамеш і його супутники рубають дерева і одночасно сучки-руки самого Хувави. За вбивство Хувави отримує покарання Енкіду (згідно з аккадською версією): розгнівані боги посилають йому хворобу і смерть.

«Гільгамеш і небесний тур» – текст про перемогу Гільгамеша над страшним небесним туром. Це чудовисько наслала на Урук богиня Інанна. Даний текст зберігся погано.

«Гільгамеш, Енкіду і підземний світ» – оповідь про опис підземного світу Енкіду для Гільгамеша. На прохання богині Інанни Гільгамеш виганяє величезного птаха Анзуда і вбиває чарівну змію, які поселилися у гіллі прекрасного дерева хулуппу, яке богиня посадила в своєму саду. З коріння і гілок дерева Гільгамеш робить «пукку» і «мікку», але вони провалюються в підземний світ. Їх береться звідти дістати Енкіду, який в самарській традиції є слугою Гільгамеша. Але Енкіду не дотримується деяких духовних умов і залишається там назавжди. Молитвами Гільгамешу вдається викликати на поверхню дух Енкіду, який оповідає Гільгамешу про похмуре і безнадійне життя померлих в потойбічному світі.

«Гільгамеш в підземному світі» (інша назва «Смерть Гільгамеша») – оповідь про прагнення Гільгамеша отримати безсмертя. Богів занепокоїли скарги жителів Урука на їх свавільного і буйного володаря – могутнього Гільгамеша, який відбиває жінок у громадян в той час, коли вони виконують тяжкі міські повинності. Боги просять богиню Аурру створити дикого чоловіка, який зможе протистояти Гільгамешу і переможе його. Вона створює Енкіду, який живе в степу і не підозрює про своє призначення. Гільгамеш починає бачити видіння, з яких він дізнається, що йому призначено мати друга. Одного дня в Урук прийшла звістка, що в степу з’явився якийсь могутній чоловік, який захищає тварин і заважає полювати. Гільгамеш посилає в степ блудницю, гадаючи, що якщо їй вдасться спокусити Енкіду, звірі його полишать. Саме так все і стається. Після цього відбувається зустріч Гільгамеша з Енкіду. На порозі спальні богині Ішхари (у священний шлюб з цією чужоземною богинею вступає Гільгамеш; вона заміняє Іштар, ворожу до Гільгамеша) відбувається поєдинок героїв. Жоден з них не зміг перемогти, і це зробило їх друзями. Гільгамеш і Енкіду разом звершують багато подвигів. Вони перемагають Хумбабу, також перемагають страшного тура, якого наслала на Урук богиня Іштар за відмову Гільгамеша розділити її кохання. За вбивство Хумбаби боги прирікають Енкіду на смерть. Вражений смертю, Гільгамеш біжить в пустелю. Він сумує за улюбленим другом, вперше відчуває, що він і сам є смертним, і це глибоко вражає його. Гільгамеш проходить підземним шляхом бога сонця Шамаша. Він проходить крізь гори, які оточують землі, де живуть люди. Гільгамеш відвідує чудовий сад і переправляється через води смерті в країну, де проживає Ут-Напішті (Ной). Ут-Напішті – єдина людина, яка отримала безсмертя. Гільгамеш хоче дізнатися, як він добився цього. Ут-Напішті оповідає Гільгамешу історію Світового Потопу, після якого Боги дарували йому вічне життя. Але для Гільгамеша другий раз рада Богів не збереться. Дружина Ут-Напішті, шкодуючи Гільгамеша, просить чоловіка подарувати йому щось на прощання. Той відкриває Гільгамешу таємницю квітки вічної молодості. Гільгамеш отримує квітку, хоч це коштувало для нього дуже великих зусиль. Але він не встигає скористатися квіткою – змія забрала квітку, поки він купався, і одразу ж помолоділа (скинула шкіру). Гільгамеш повертається до Урука і втішається, споглядаючи на споруджені навколо міста мури.

Основна думка поеми – недоступність для людини долі богів, марність людських зусиль у спробах отримати безсмертя. В кінцівці епосу підкреслюється думка, що єдине доступне для людини безсмертя – це пам’ять про її славні справи.

З Гільгамешем пов’язуються зображення героя – борця із левом і диким туром. Образ епічного Гільгамеша знайшов відображення в аккадському мистецтві XXIV – XXII стст. до Р.Х. Скульптури Гільгамеша і Енкіду оберігали вхід до палацу ассірійського монарха Саргона ІІ (VIII ст. до Р.Х.).

Латиші і литовці, які є прямими нащадками самарів, досі добре пом’ятають Гільгамеша. Його ім’я вони вимовляють, як Кальвіс, Калейс чи Телявель:

Г І Л Ь Г А М Е Ш

К А Л Ь В І С

Т Е Л Я В Е ЛЬ

Кальвіс в балтійській міфології вважається ковалем, помічником громовержця Перкунаса. Кальвіс виковує для нього зброю, інколи виковує небеса і сонце. Для доньки сонця він виковує пряжку-сакту. Кальвіс бере участь у поєдинку з противником громовержця; майже все життя Гільгамеша – це постійні героїчні подвиги.

Телявель – божественний коваль в литовській/ятвяжській міфології. Його згадано серед богів, яким таємно поклоняються литовці у «Волинському літописі» (1252): «першому Нънадею, і Телявелю і Диверикъзу». У вставці (1261) західноруського переписника перекладу «Хроніки» Івана Малали перераховуються мерзенні боги, яким нехристияни приносили жертву: «Андаю і Перкунасу... і Телявелю-ковалю, який викував йому сонце і встановив йому на небі сонце». Телявеля двічі зафіксовано в безпосередньому сусідстві з Верховним Богом Лієвсом-Дієвасом і один раз з громовержцем Перкунасом, для якого він і викував сонце. На зв’язок ковалів з громовержцем вказує їх відношення до води і вогню. Близькими вважалися також грім і голосна ковка металу. В давньому Вільно ковалі працювали поряд із культовим центром Перкунаса. Сам Перкунас є ковалем Дієваса – «Перкунас — старий коваль», «Коли гримить грім, це коваль Брузгуліс (епітет Перкунаса) з пушок стріляє чортів» і т. п.

Боги давніх самарів і латишів/литовців дуже подібні і це також є підтвердженням того, що латиші і литовці є прямими нащадками самарів.

ЕНЛІЛЬ.

Верховного Бога, якого самари називали Енліль, їх нащадки ятвяги/литовці називали Лієвс, Нънадей, Андай. Ці Імена близькі до Імені Енліль:

ЕНЛІЛЬ
ЛІЄВС
АНДАЙ

У західноруського переписника у вставці під 1261 роком до руського перекладу «Хроніки» Івана Малали є слова: «вони приносили жертву... Андаю і Перкунасу, і Жворуні... і Телявелю-ковалю, який йому сонце викував».

ГІБІЛ.

Гібіл (самар.), Гірра, Гірру (аккад.) – бог вогню в уявленнях давніх самарів і аккадців. Вперше згадується в списках богів із Фари (ХХVІ ст. до Р.Х.). Гібіл вважався носієм світла і водночас – джерелом руйнування і смерті. Батьком Гібіла вважався бог Енкі, тому Гібіла вважали руйнівником чарів. В аккадському міфі про Ерру до Гібіла відправляється Мардук, щоб очистити у нього свої інсигнії влади. В «Плачі про зруйнування Ура» Гібіл виступає помічником Бога Енліля, Який нищить місто. В серії заклинань «Злі демони утукку» Гібіл діє разом із Енкі, намагаючись дізнатися таємницю походження демонічної злої сімки, щоб зрозуміти як з ними можна боротися.

ГАБІС.

Габіс, Габія (жіноча іпостась), Габійо (ж.і.) – бог вогню в уявленнях давніх литовців; його ж іменем називали і вогонь домашнього вогнища. Гібіл – так називали цього бога вогню давні самари, які є прабатьками литовців. Габіс, як домашній вогонь, вважався священним – Гібіла також шанували, як бога вогню і носія світла, який руйнує чари. Інколи словом Габісом називають освячений молитвою вогонь, свічу і навіть святиню, святилище. «Піти за Габісом» означає померти. Гібіла давні самари також вважали водночас і богом світла/вогню і богом руйнувань/смерті.

ЛАМА.

Лама – добра богиня, покровителька і заступниця в уявленнях давніх самарів. Лама вважалася покровителькою родів. Також її шашували, як носія особистості людини. Вважалося, що свою ламу має кожна людина.

ЛАМАШТУ.

Ламашту – так називали Ламу давні аккадці, які були сусідами самарів, але це був не споріднений з ними народ. В їх уявленнях Ламашту – це жінка-демон. Її зображували з головою лева. Аккадці уявляли, що Ламашту піднімається з підземного світу і насилає на людей хвороби. В їх уявленнях Ламашту є демоном дитячих хвороб, вона викрадає дітей. Аккадці зображували її такою, що кормить грудьми свиню і собаку. Цікаво, що її атрибутами часто є гребінь і веретено. Гребінь вказує на те, що арійські жінки турбувалися про свою красу в той час, як жінки всіх інших народів світу (крім народів Тувала і Мешеха) жили в стані безпросвітного варварства і за щоденними турботами про те, як знайти в лісі гриба чи назбирати черв’яків для їжі не думали про красу. Веретено вказує на те, що арійські жінки займалися виготовленням одягу в той час, як інші народи одягалися в шкіри чи в листя.

ЛАЙМА.

Лайма, Лайме (литов. laima, laime, латиськ. laima, laime, «щастя») – так називають Ламу прибалтійські народи, які походять від самарів. Вона вважається богинею щастя і долі. Лайма допомагає при пологах, оберігає корів, передбачає майбутнє тощо. Вважається, що Лайма допомагає скромним дівчатам вибрати нареченого, зшити весільне плаття, веде наречених на весілля. Латиші вірять, що Лайма оберігає вагітних жінок, а щоб пологи були щасливими – стелить їм зіткане нею простирадло. Також Лайма кожному новонародженому підкладає платок, що визначає його щасливе життя. Лайму часто ототожнюють із Богородицею.

ГЕШТИНАННА.

Гештинанна, Нгештинана, Гештиннин – богиня в самарській міфології. В самарських текстах кола Інанни – Думузі вона з’являється як улюблена сестра Думузі. В тексті “Смерть Думузі” її епітетами є “та, яка віщує”, “та, яка співає”, “та, яка тлумачить сни”, “та, яка знає таємниці письма”. Вона тлумачить пророчі сни Думузі і намагається врятувати його від загибелі. Гештинанна не видає брата злим демонам, погоджується проводити замість нього півроку в підземному світі.

КАРТА.

Так називають латиші, нащадки самарів, Гештинанну:

ГЕШТИНАННА = ГЕШТИ + НАННА

НАННА = НЕНЯ/МАМА

ГЕШТИ = КАРТА

ГЕШТИ
Г Ш Т
К Ж Т
К Р Т
КАРТА

В народних піснях ім’я Карта пов’язується з латиським kart «звіщати» – «Та, яка віщує» є одним з епітетів Гештинанни. Карта вважається богинею долі.

ДЕКЛА.

Декла – Богиня долі в міфології латишів (з Картою і Лаймою). Декла має особливе відношення до новонароджених немовлят: Вона дає їм імена (визначає долю), сповиває їх, оберігає сон, сприяє росту. Також Ця Богиня по особливому відноситься до дівчат, вибирає їм наречених. В народних піснях ім’я Декли часто стоїть поряд з іменем Лайми.

ДУЛЬКУГ.

Дулькуг, Дуку – місце проживання богів в уявленнях давніх самарів, а в казках латишів іменем Декли інколи позначають цілий клас духовних персонажів. В Дулькузі Бог “визначає долю” – Декла у латишів є богинею саме долі.

АРУРУ.

Аруру – Богиня-Мати в уявленнях давніх аккадців, Дружина Верховного Бога. У міфах Вона є творцем людей і визначає їх долі. Саме Аруру творить із глини Енкіду. Аруру є давньою Богинею досамарського походження, тобто Богинею саме аккадців.

РАГАНА.

Рагана – так запам’ятали аккадську Аруру нащадки самарів, литовці і латиші:

АРУРУ -> АРУГУ -> РАГАНА

В їх уявленнях Рагана є відьмою. Г. Стендер у XVIII ст. описував Рагану як відьму, яка їздить на козлі (чи літає, перетворившись в кішку). Зв’язок із козлом вказує на аккадців, ця назва є варіацією імені Каслухим і означає “козли”. Також її часто називають Колдунією (чи Знахаркою) – слово “колдун” також є варіацією імені Каслухим. Згідно з народними уявленнями, Рагана належить до людей з надприродніми здібностями. Вона є перевертнем, може перетворюватися на козу (кішку, собаку, черв’яка, птаха тощо). Рагана служить чорту, який є її володарем, – самари довго вважали аккадських богів злими. Вважається, що зазвичай Рагана не горить у вогні, а також не тоне у воді (якщо тільки при ній немає голки чи якогось залізного предмета). Основна функція Рагани – шкодити людям і худобі. Також вважається, що найчастіше рагани насилають на людей через їжу і певні предмети хвороби і смерть або перетворюють їх на тварин і птахів. Вони шкодять домашній худобі: видоюють корів, псують молоко, стрижуть овець, зачаровують худобу, ночами їздять на конях, мордуючи їх. Вони ж псують і рослин, в першу чергу зернових і городніх.

СУМУКАН.

Сумукан – самаро-аккадське Божество, покровитель і захисник диких тварин і худоби, «володар гір». Згідно з міфом «Енкі і Самар», він отримав владу від бога Енкі. Його уявляли одягнутим у шкіру або нагим, і з ним порівнюється зовнішній вигляд героя Енкіду. Згідно з аккадським епосом про Гільгамеша, Енкіду в своєму передсмертному сні зустрічається з Сумуканом в потойбічному світі. Згідно ж із самарським текстом «Смерть Гільгамеша», його зустрічає в пеклі Гільгамеш.

ЗЕМНІЄКС.

Земнієкс – Дух, Який сприяв у всіх домашніх справах і в господарстві в латишській міфології. Восени Йому в жертву приносили худобу. Але початково, в найдавніші часи, Він був пов’язаний із полями і нивами, і землею. Латишський Земнієкс – це Сумукан самарів, їх прабатьків.

ГІЛЬТИНЕ.

Гільтине – богиня смерті, чуми, дух смерті, символ смерті в литовських міфології, фольклорі і повір’ях. Німецький історик XVII ст. М. Преторіус зараховує Гільтине до числа богів гніву і нещастя. Вона згадується в описах похоронних обрядів. Основний атрибут Гільтине – коса. Преторіус вважає, що ця богиня була відома і прусам – деякі племена, які прийнято вважати пруськими, насправді походили від самарів, але всі вони (і прибалтійські, і пруські) споріднені, оскільки всі походять від Атираса/Перуна.

ГАЛА.

Гала (самар.), галлу (аккад.) – злі демони підземного світу в самарській і аккадській міфологіях.

ЕРЕШКІГАЛЬ.

Ерешкігаль – богиня-володарка підземного світу. Одне з її імен – Кігаль (“велика земля”, тобто підземний світ).

КІГАЛЬ = ГІЛЬТИНЕ

Ерешкігаль була “подарована” в підземний світ кур (згідно з космогонічним вступом до самарської епічної поеми “Гільгамеш, Енкіду і підземний світ”). Вона є старшою сестрою і суперницею Інанни, богині любові і родючості. Цікаво, що коли богиня народження Інанна гине, то Ерешкігаль страждає від пологів у підземному світі. Під владою Ерешкігаль перебувають сім (чи більше) ануннаків, духів-суддів підземного світу. На людину, яка потрапляє до підземного світу, Ерешкігаль направляє “погляд смерті”.

Приблизно з 2500 р. до Р.Х. – в Самарі 1-ша династія Ура.

Бл. 2500 – 2360 рр. до Р.Х. – 1-ша династія Лагаша.

Влада в самарських містах не була деспотичною, на відміну від навколишніх семіто-хамітських народів. Рабство було патріархальним і мало скромні масштаби.

Спорідненість українців, литовців і латишів з самарами підтверджується, якщо порівняти українську мову з мовою самарів (5, т.1, с.220).

Арії/самари занесли цивілізацію також до давніх ассирійців, місто Ашшур було їхньою колонією.

Також арії/самари занесли цивілізацію в Елам. На це вказує схожість у культах самарів і еламців, зокрема солярна символіка. Також це підтверджують самарські титули “суккалмах”, “суккал”, які носили еламські володарі. Високе становище жінки в суспільстві, культ Богині-Матері також прийшли до еламців від аріїв. Дуже показовим стало призначення одним з еламських володарів намісником Суз своєї матері. Вплив аріїв спостерігається і втому, що Елам з часом став називатися Таміл-Елам, тобто Тур-Елам або Тирас-Елам.

БАБИЛОН.

Коли місцеві народи Месопотамії і навколишніх земель піднялися з первісного варварства, вони почали грандіозний проект, який називався Бабилонська вежа, якому не судилося бути завершеним.

Лідер майбутнього Бабилону мав у минулому свого прототипа, якого звали Німрод. Він будував перший Бабилон, захопивши владу над народами Месопотамії, більшість яких була єгипетського походження.

Ім’я Німрод читається українською мовою, найдавнішою з нині існуючих, і означає «німий роджений». Отже, цей могутній монарх минулого був німим.

“Куш породив також Німрода – він став на землі дуже сильним. Він був великим мисливцем перед Господнім лицем. Тому то говориться: “Як Німрод, дужий мисливець перед Господнім лицем” (Бут.10:8-9).

Це ім’я пишеться також НІМВРОД (Мих.5:6). Частка «врод» походить від «вроджений/уродити»

В найдавнішому світі людина, яка була німою, вважалася неповноціною. Також він не мав дітей. Вважалося, що це є рівним смерті, оскільки ім’я людини, у якої немає дітей, помре після її смерті. Отже, ця людина була абсолютно дефектною.

Людина, яка в чомусь неповноцінна, прагне компенсувати свої втрати в інших, доступних їй сферах. Часто такою сферою стає політика. В Книзі Суддів є оповідь про дерева, які вирішили обрати собі короля. Було запропоновано стати королем маслині, смокві, винограду, але всі вони відмовилися. Вони були задоволені тим, чим вони є, плодами, які вони приносять. Але погодився стати терен. Суть оповіді в тому, що до влади часто рвуться люди, які більше ні на що не здатні, які відчувають, що вони в чомусь гірші за інших людей. Багато тих, хто прагнули влади були людьми невисокого зросту, що сприймалося ними як дефект, зокрема Наполеон, Гітлер та інші. Е. Фромм стверджував, що хворобливо переживаючи про якусь свою «дефектність», людина часто йде лінією найменшого духовного супротиву, лінією компенсації цього свого відчуття «меншовартості» руйнівною пристрастю до звеличення над усіма. Окрім цього у цих людей часто є інші, психологічні дефекти. Часто на роль харизматичних лідерів претендують люди з істотними розладами психіки. Психологи відмічають, що незбагненно як, але ці дефекти легко й швидко засвоюються здоровою людською масою. Простим прикладом є Гітлер і те, як ним захоплювалися маси в Німеччині під час масових заходів. Коли подібний лідер приходить до влади часто відбувається масове засвоєння психопатичного матеріалу психічно здоровими людьми, його послідовниками, підданими тощо. Якоюсь незбагненною притягальною силою для здорової людини є психопаталогічні явища.

Отже, свої недоліки “дефектні люди” прагнуть компенсувати в інших, доступних для них сферах. Часто такою сферою стає влада.

Саме Німврод почав великий бавилонський бунт – спробу збудувати Бабилонську вежу. Руїни Бірс Німрод вважаються залишками Бабилонської вежі. Він започаткував найгрубіші форми ідолопоклоніння, людські жертвоприношення, магію, астрологію тощо. Після Світового Потопу йому найпершому з людей почали поклонятися. Іракські араби досі вимовляють його ім’я з благоговінням. В Римській імперії йому поклонялись під іменем Бахус. Від його імені отримало назву місто Баку.

Бабилоном Біблія називає глобальне об'єднання людства без Бога, діяльність якого здійснюється не по волі Бога, проти Бога. Вважається, що першу спробу об’єднати людство, щоб зробити людству ім’я, тобто обожнити людство, зробив Німрод, спробувавши збудувати Бабилонську вежу.

У Бабилоні стояла золота статуя Німрода/Мардука. Знаковим є те, що система управління тут була вибудувана таким чином, що коли хтось завойовував Бабилон і вивозив статую, то ставало Бабилоном неможливо керувати.

Отже, Німрод, творець першої світової держави, був “дефектною людиною” і він був прообразом антимесії (антихриста). Людину, яка створить Світову державу, Біблія називає “людиною гріха” (2Сол.2:3), тобто абсолютно дефектною людиною.

Важливою деталлю в діяльності Німврода є його контакти з демонами, які являлися до нього і народів, що були під його владою в образі інопланенян. Аккадці спілкувалися з ануннаками, «тими, хто спустився з неба на землю». Ануннаки – це інопланеняни, яких християнська традиція іменує демонами. На давніх артефактах шумеро-аккадської держави зустрічаються зображення інопланетян. Акадці володіли великими знаннями, зокрема знали Уран, Нептун і Плутон. Їхні описи цих планет підтвердилися результатами обстеження цих планет американською космічною станцією, запущеною в 1986 році. Також вони називали точну відстань до Кура – потустороннього світу – Кур віддалений від землі на 3600 подвійних годин.

ШАМБАЛА І АГАРТІ.

Ще одним прикладом контактів давніх людей з демонами в образі інопланетян є Шамбала і Агарті. Таємничі країни Шамбала і Агарті, які розташовані в районі Гімалаїв-Тібету, відомі в усьому світі, як найбільші окультні центри планети. Ці країни відіграють особливу роль в світовій геополітиці. Їх засновниками були священики. Довгий час після Потопу ці священики і їх нащадки зберігали знання про Справжнього Бога, але в якийсь час вони перестали бути священиками Справжнього Бога.

Німецький вчений Карл Хаусхофер відомий, як один з найвизначніших теоретиків геополітики. Він був найближчим другом Рудольфа Гесса, заступника Гітлера, професором і одним з провідних членів нацистської партії. Саме він спонукав Гесса до польоту в Англію, а його син і помічник Альбрехт був учасником змови проти Гітлера і був розстріляний нацистами. Вважається, що під час перебування Хаусхофера на Близькому Сході, його було прийнято до однієї з секретних організацій в якості воєнного радника.

Хаусхофер стверджував, що в Азії, за хребтом Гімалаїв, між Тибетом і Сибіром, розташована «особлива зона», яка з точки зору геополітики може розглядатися як «центр світу». Цей центр називають Шамбала. Цей район захищений від нападів з моря і є досить безпечним. Будь-який рух народів, що проживали там, обов’язково впливав на сусідні народи і, як ланцюгова реакція, передавався в найдальші закутки планети. Звідси брали початок різні нашестя азіатських народів на Захід. Буддисти тібетської, бурятської і монгольської традицій вважають Шамбалу місцем проживання Володаря Світу.

В Шамбалі (а також в Тібеті, Гімалаях, Індії) нацисти шукали давні манускрипти техногенного змісту. Направляло туди експедиції і кацапське НКВС. Нацистам вдалося отримати написані на санскриті манускрипти «Віманіка Шастра» і «Самарангана Сутрадхаран». В них описувалися абсолютно неймовірні літаючі апарати, основи технології і перелік необхідних матеріалів для виробницта і побудови цих апаратів. Існує чимало свідчень про розробку німцями принципово нових літаючих апаратів у формі диска, які могли вертикально підніматися, зависати в повітрі і літати назад-вперед майже без розворотів.

Припускають, що в Антарктиді, в районі Землі Королеви Мод, розташовувалася нацистська секретна база, яка мала безпосереднє відношення до цих літальних апаратів. На початку 1947 року американська ескадра під командуванням адмірала Річарда Берда здійснила туди експедицію під назвою «Високий стрибок». Ескадра натрапила на несподівано жорстокий спротив і втратила один корабель, чотири літаки і декілька десятків людей. Моряки говорили про «тарілки», що несподівано з’являлись з-під води і незвичайні атмосферні явища, що викликали у них депресію. Адмірал повідомляв про те, що у випадку нової війни Америка може зазнати нападу від ворога, який здатний літати від одного полюса до іншого з неймовірною швидкістю.

Існують свідчення, що нацистам вдалося отримати трактат «Шакуна Віманас» з описом величезного космічного корабля, але технології, які згадуються там, є незрозумілими навіть для початку XXI століття.

Як склалося життя Німврода після бабилонського бунту можна дізнатися із давніх вірменських оповідей. Немрут (так його називають у Вірменії) був іноземним монархом, який вторгся у Вірменію (це підтверджує, що яфетиди не брали участі в бабилонському бунті). Щоб звеличити себе він збудував на вершині гори величезний палац великої висоти. Він вирішив убити Бога, щоб зайняти його місце. Тож Немрут піднявся на дах палацу і прицілився із лука в небо. Під стрілу, яку він пустив, Бог підставив велику рибину і люди побачили кров і разом із Немрутом почали радіти і кричати. Бог розгнівався, вдарила блискавка і Немрут разом із палацом провалилися у велике провалля, в якому утворилося озеро. Гору стали називати Немрут; і нині є ця гора Немрут, і розташована вона біля західного берега озера Ван, а в її кратері – озеро.

В іншому варіанті цієї оповіді Немрут створив гору із землі, щоб піднявшись на неї вступити в боротьбу із Богом, але Бог скинув його в глибини землі. В цьому варіанті відображено бабилонський бунт і побудову Бабилонської вежі.

Ще в одній оповіді Німврода названо Белом. Деспот Бел із величезним військом вторгся у Вірменію, але був розбитий Гайком (вважається одним із предків вірменів). Труп Бела підняли на високу гору і спалили. За волею Бога попіл, що лишився, перетворився у воду, а його воїни і каравани його верблюдів від страху скам’яніли.

Через багато років вірменам помстився диявол, вчинивши руками турків під час Першої світової війни геноцид вірменів.

ПАДІННЯ САМАРУ.

Трагічна історія загибелі Самару виглядає наступним чином. Міста-держави Самару часто конфліктували, що стало причиною загибелі цієї цивілізації. Коли перед загрозою вторгнення Саргона Аккадського (XXIV ст.) самари нарешті об’єдналися, це виглядало як парадокс, але було вже пізно і їх було завойовано. Це стало початком довгого кінця Давнього Самару.

Після смерті Саргона самарські міста-держави повстали; також повстав Елам. Рімуш, син Саргона, потопив ці повстання у крові і взяв титул «короля Кішу й володаря Еламу».

Невдовзі його вбили змовники і влада перейшла до ще одного сина Саргона – Маніштусу. Знову повстав весь Самар, а також частина Аккадських міст та Елам. Ці повстання також було потоплено в крові.

Маніштусу також вбили змовники і до влади прийшов онук Саргона – Нарам-Суен.

2270 – 2230 рр. до Р.Х. – Нарам-Суен. Знову повстав Самар, в тому числі впливове жрецтво Ніппура; хроніст писав, що «повстали всі чотири сторони світу». Нарам-Суен придушив це повстання, проголосив себе земним богом і звелів, щоб його зображували рогатим.

2150 – 2050 рр. до Р.Х. – Аккад пережив нашестя кутіїв; в Самарі правили місцеві династії. Самарські міста в цей час дещо посилилися, і з часом самари змогли вигнати кутіїв.

2050 – 1950 рр. до Р.Х. – час існування Самаро-Аккадської держави; володарювання ІІІ династії Ура.

Після багатьох років боротьби за незалежність і з її отриманням та вигнанням кутіїв, самари стали будувати «справедливе суспільство», але методами своїх давніх ворогів і володарів – Саргонідів. Створена ними високоцентралізована тоталітарна держава була бюрократичним монстром. Монархів за життя обожнювали і вони користувалися всією повнотою влади. Якщо в минулому міські общини були самоврядними, то тепер контролювалися королівськими чиновниками. Економіка стала цілковито одержавленою. Існувала заборона проводити комерційні операції, заборона торгівлі землею. Вся земля перебувала у власності держави. Створювалися великі державні господарства, тваринницькі ферми, королівські майстерні. Полчища чиновників контролювали практично всі сфери життя. Проводився прискіпливий бухгалтерський облік – нині кожен третій знайдений документ Стародавньої Месопотамії датується саме кінцем ІІІ тис. до Р.Х. Рабовласницька знать злилась із державним апаратом. Чиновники підпільно лихварювали й займалися земельною спекуляцією, вели власні господарства.

Спільна держава Самару і Аккаду – це СССР в мініатюрі, тобто творіння самарів і аккадців. СССР тримався на об’єднанні Кацапії (єгиптян) і України. Держава ж Самару і Аккаду – це союз самарів (прабатьків прибалтів, які є близькими до українців) і аккадців-єгиптян. Функціонування державного і суспільного життя в цій державі і в СССР майже ідентичне.

У ХХІ ст. відбулося нашестя амореїв і інших варварських семіто-хамітських племен на Самар. Виник ряд дрібних князівств, в багатьох з них володарювали аморитські князі. Серед цих варварів були і прабатьки Авраама, від якого походить ізраїльський народ.

На початку ІІ тис. до Р.Х. наймогутнішим володарем в Месопотамії був Шамші-Адад І. Він володарював в Ашшурі, який був колонією самарів – арії принесли цивілізацію і в Ассирію. Васалом Шамші-Адада І добровільно визнав себе бабилонський монарх Хамурапі.

На межі XIX – XVIII ст.ст. до Р.Х. Бог вивів із самарського (на той час Біблія називає його вже халдейським) міста Ур семіта Аврама, від якого походить ізраїльський народ.

1792 – 1750 – Хамурапі. Він завоював самарські міста Урук і Іссін. Щоб здобути прихильність населення, збудував канал «Хамурапі – благословення народу». Після смерті Шамші-Адада І він вигнав ассирійський гарнізон. Проти Хамурапі виступили самарські міста Ларса та Еснунна, а також Елам; всіх їх він переміг.

Піфля смері Хамурапі став правити його син Самсуілун. Самари повстали, їх підтримав Елам, але ці повстання було придушено.

Через деякий час самари знову повстали. Їх підтримала «Країна моря» – Мінойська цивілізація. Бабилон потерпів поразку. Приблизно в цей же час на Бабилон звершив успішний похід володар гетів Мурсіліс і повернувся з великою здобиччю. На той час самари, гети і населення Мінойської держави являло собою один народ.

Нижче буде детально продемонстровано, що в цей час єгиптяни продадуть себе в рабство аріям. Єгипетські народи Месопотамії (аккадці, бабилоняни тощо) також продадуть себе. В цей час в Бабилоні починає правити нова ІІ Бабилонська династія. Ці володарі були з «країни моря», Мінойської держави, вони були в родинних стосунках із династією аріїв/гіксосів, яка в той час правила в Єгипті.

В сер. XVI ст. до Р.Х. єгиптяни повстали і вигнали своїх законних власників. На всіх “фронтах” почався тотальний наступ єгиптян проти аріїв. Єгиптяни завоювали Палестину і Сірію. В кін. XVI ст. до Р.Х. вони завоювали Месопотамію. Цю країну завойовували в основному кассити – єгипетське плем’я/народ, який походив від Каслухима. Кассити заснували ІІІ бабилонську династію.

Після цього основна частина самарів мігрує із Самару. Так закінчується історія власне Самару.

Більшість цих людей опиняються у Прибалтиці. Разом з ними тут опиняються деякі хетські племена. Тут вони стали прабатьками литовців, латишів і частини пруських племен. З XVI ст. до Р.Х. на території Литви починається бронзовий вік. Саме ці мігранти принесли із собою вміння обробляти бронзу. З бронзи виготовляли сокири, ножі, серпи, деякі прикраси і зброю.

Багато назв прибалтійських територій і племен вказують на їх самарське походження:

Земля Ванема в Прибалтиці – місто Умма в Самарі;
Вармія (плем’я варми) – місто Ур;
Добеле – Тубал/Самар;
Добе – тубал/самар;
Дувзаре – тувар/самар;
Єрсіка – м. Урук;
Самбія – Самар;
земля Сасна, плем’я сасси, земля Силене – місто Іссін;
Упіте – місто Ніппур;
Шауляй – ш у л – с в р – север/самар

Плем’я Аукштайти – місто Кіш;
Жмудь – ж м д – с м р – самар;
Ятвяги – атваги – атвари – атувари/атури – Атирас.

Назви Литва і Латвія походять від слова “гети”:

ЛИТВА – ХИТВА (звуки [л] і [х] часто взаємозамінювалися) – ГЕТИ

або

ЛИТВА – ХИТВА – ХИТУВАР – АТУВАР – АТУР – АТИРАС.

Аналогічним є походження і слова Латвія

Імена їхніх королів також вказують на їх походження від самарів і атлантів. Такі імена, як Вілігайла, Йогайло, Альгірдас, Швитригайло є варіаціями слова “Лугаль”. Лугаль – титул верховних правителів у Давньому Самарі.

ВІЛІГАЙЛО – ЛІГАЙЛО – ЛУГАЛЬ

ЙОГАЙЛО – ЛОГАЙЛО – ЛУГАЛЬ

АЛЬГІРДАС – ЛЬГІРД – ЛЬГІРР – ЛЬГІР – ЛЬГІЛ – ЛУГАЛЬ
(звуки [р] – [д], а такод [л] і [р] часто взаємозамінювалися)

ШВИТРИГАЙЛО = ШВИТ + РИГАЙЛО

ШВИТ = ШМІДТ = СВАР = ТУР

РИГАЙЛО = ЛУГАЛЬ

РИГАЙЛО
Р Г Л
Л Г Л
ЛУГАЛЬ

Також деякі імена володарів цих народів від Мінойської цивілізації – Самарська цивілізація була дочірньою відносно Мінойської:

МЕНДОВГ = МЕН + ДОВГ = МІНОС + ТУВАР/ТУР

ДОВГ
ДОВР
ТОВР
ТУВАР/ТУР

ГЕДИМІНАС = ГЕДИ + МІНАС = ГЕТИ + МІНАС

“Челядь” – назва рабів у прибалтійських народів (а також в Давній Україні). Це слово походить від слова “Каслух/Каслухім”. Саме єгипетське плем’я Каслухима було рабами монархів самарів в Месопотамії. Звідси ж і походження назви племені “чудь”, яке було одним із угро-фінських племен єгипетського походження, на основі яких сформувалися кацапи як народ.