БОГДАН ЛИСИЦЯ. БОГИ.

Водночас із розселенням народу Тираса на південь від території Трипільської культури (в Пра-Україні) відбувалося і розселення в західному напрямку. Народ/нащадки Тираса з Пра-України розселялися на північ до Балтійського Помор’я, де дали назву цій країні – Прусія (Русь), і на захід, де першими заселили Галію. Етнічно це був той же народ, який раніше був створив Трипільську культуру.

На межі VIII – VII до Р.Х. карта Европи мала приблизно наступний вигляд. Балкани (окрім Тракії) населяли греки, які походили від Явана, і близькі їм нащадки Магога. Прабатьківщиною і одних і других є територія сучасної держави Македонія. Поляків, богемців і моравців, які походять від Магога, тоді ще не було на землях, які вони займають зараз. Також на Балканах частину території займали нащадки єгиптян (зокрема, предки сучасних албанців і босняків). Частину Італії в ті часи заселяли найдавніші племена, які походять від єгиптян. Також частину Італії заселяли умбрійці (нащадки Тувала) і споріднені з ними племена, нащадки Мешеха, споріднені із сучасними грузинами та басками (найдавнішим населенням Іспанії). Ще частину Італії населяли етруски, які володарювали над єгипетськими племенами (після продажу єгиптянами себе в рабство аріям за часів гіксосів). Іспанію на той час населяли в основному іберійці і баски, які є там корінним населенням. Британію і Ірландію на той час населяли племена, які споріднені зі скіфами України, зокрема брити, також пікти (відгалуження басків), а також деякі племена, що походили від Хама. Германські (зі скандинавськими) народи тоді ще не жили на землях, які вони займають сьогодні – приблизно в той час вони ще жили на острові Туле і близьких територіях (на території Данії – Скандинавії германці вперше з’являться лише приблизно на початку IV ст. до Р.Х.). Всю іншу територію Европи в той час населяли нащадки Тираса/Перуна. Вони ж тоді населяли і великі ториторії в Середній Азії й Сибіру. Всі землі нащадків Тираса називалися Велика Скіфія.

Назви пруси/Прусія/Борусія походять від імені Тирас. Слово «боруски» греки вимовляли, як «пеласги». В елліністичному світі їх називали «аллоброги» (гало-броги чи гало-боруски) чи гали. Від назви боруги/боруски походять назви бургуни/бургуїн/бургунди. Бургунди за походженням не є ні латинськими племенами, ні германськими (на зразок франків), але вони є близькими до уельсців (бритів), чехів, хорватів, українців та інших народів-нащадків Тираса. Назва «аллоброги» з часом спростилася до «альбігойці». Також вони самі себе називали «атари», що походить від Атирас/Атар. В середні віки бургунди мали своє королівство Арелат. Відомим бургундським лідером був Карл Сміливий.

«Я так люблю Францію, що волів би за краще мати в ній шість государів замість одного!» – полюбляв він говорити. Він вийшов переможцем у відкритій боротьбі проти французького короля Людовіка XI (1461-1483), який був змушений підписати принизливий для себе мир. Але потім Людовік переміг його хитрістю. Він підбурив проти Карла Сміливого його сусідів і в боротьбі з ними той загинув. Людовік XI відомий тим, що ворогів, які потрапляли до його рук він багато років тримав у залізних клітках, де ті не могли навіть випростатися на весь зріст.

На карті Птолемея ІІ ст. по Р.Х. Прусію названо Borussia. Саме пруси/боруги/руги/руси дали назву річці Одер – цю річку спочатку називали Атар/Атирас. Атар (Божий Тур; асоціювали його зі Святим Вогнем) – так називали Атираса давні перси. Частка «дур» є зміненим із часом «тур». Така ж зміна спостерігається в іменах бритських королів: Передур, Елідур; місто Паладур у Великобританії (нині Шафтсбурі); в імені київського князя Дір.

Ще в сер. XVI ст. у Прусії говорили рутенською мовою. У провінції Гановер велося богослужіння старослов’янською мовою аж до 1751 року. На карті Німеччини, і Прусїї зокрема, дотепер є багато слов’янських назв: місто Липське (Ляйпціг), символіка якого жовто-блакитна, як і українська, Бранибор (Бранденбург), Градець (Грац) (22, с. 273). Від слова Прусія/Борусія/Боругія походить слово “боруги/варяги”.

Від імені Тирас і назви Русь походять такі назви, як Рига, Прага, Брюгге, Брюссель, Бельгія, Балтійське море та інші.

Тирас – Прусія – Борусія – Русь/Ругія.
Тирас – пруси – боруси – руги – боруги – варяги.
Ругія, Поругія, Боругія – Рига, Прага, Брюгге, Брюссель, Бельгія (Бергія/Боругія в давні часи).
Балтійське море – борутійське – борути – боруси.

В час, коли Трипільська цивілізація міцно стала на ноги, почало швидко розвиватися скотарство, воно стає тогочасним бізнесом. Геродот поділяв скіфів на чотири групи: скіфи королівські, скіфи-землероби, скіфи-скотарі та скіфи-кочовики. Скіфи королівські проживали між Дніпром і Доном. Центром Королівської Скіфії був бассейн річки Конки, де знаходилося місто Герас. Назва міста походить від імені Тирас і є близькою до варіації цього ж імені – Геракл. Скіфи-землероби займали в основному Правобережну Україну. Останні дві групи були однією. Вони випасали худобу, перекочовуючи зі своїми стадами з місця на місце.

Назва «скіфи» походить від імені Яфет, який був батьком Тираса і більшості европейських народів. Давні народи часто називали Яфета іменем Скіф, яке було зміненим ім’ям Яфет. В давніх хроніках англів і саксів його називають Скіф, Сескеф, Сет, Шиф або Шейф. Білл Купер наводить свідчення Флоренса Вустверського, який написав у 1118 р. по Р.Х., що Сет сакською мовою Скіф (Seth Saxonice Sceaf), а в іншому його манускрипті ім’я Скіф написано над підчищеним Сет в більш пізньому списку. Білл Купер наводить виписки з давніх манускриптів саксів, з яких випливає, що давні сакси знали Яфета і під варіацією його імені Скіф, і як Яфет.

Se Sceaf waes Noes sunu and he waes innan theare earce geboren, тобто “Цей Скіф був сином Ноя, і він народився в ковчезі”.

…ac ic wille gehealden the aenne and thine wif and thine thrie suna Sem Cham and Iafeth, тобто “…і Я врятую тільки тебе, твою жінку і твоїх трьох синів: Сима, Хама і Яфета”.

Beowi Sceafing, id est filius Noe, se waes geboren on thaere Earce Noes, тобто “Бев [Амир/Гомер, прабатько германських народів] син Скіфа, який син Ноя, що народився в Ноєвому ковчезі” (14, с. 75 – 76).

Сетом називали Яфета і єгиптяни. Зрозуміло, що він був для них „злим” богом, оскільки самі вони походили не від нього, а від Хама.

Греки називали Яфета «Іапет» – «пет/батько Іа, син неба і землі», або «батько багатьох народів». В античній міфології Іапет – син Урана і Геї, тобто Ноя і його дружини Геї. Римляни називали Яфета «папа Іу» (Батько Йов) – Іу-Патер – Юпітер.

Понтійські монархи наслідували ім'я Єу-Патор («Єу Батько»/«Добрий Батько»), звідки пішла назва міста Євпаторія.

В Індії Яфета-Юпітера називали Праджапаті, прабатько Яфет, якого вважали сонцем і батьком всього творіння.

Яфет був наймолодшим сином Ноя. Ім’я Яфет означає «Божий птах» (слово “пет/птах” є близьким і до слова “патер/батько”).

Пет = пта = птах.

В Малій Азії нащадки Тираса Яфета називали Апелюн, що, є зміненим від Апет/Яфет. Слово «Апелюн» складається з частин «А», що означає Божий і «пелюн», що означає «півень».

Пелюн = певун = півень (звуки [в] і [л] часто взаємозамінювалися).

У мові кацапів слово «півень» звучить, як «петух», що є дуже близьким до слова «птах». Отже, ім’я Яфет дослівно означає «Божий птах» або «Божий півень». Потрібно відмітити, що до курей/півнів в Україні здавна відносилися з пошаною. В давні часи півень відігравав роль жертовної тварини, був символом сонця і всього світлого й доброго. Особливо шанували півня-царика. Вважалося, що цього півня можна впізнати ще тоді, коли він перебуває в яйці, бо він вже в яйці пищить. З віком він стає дуже сильним і сміливим, так що його бояться не тільки півні, а й сам диявол, який не сміє ввійти в двір, де є півень-царик. Чумаки, вирушаючи в дорогу, брали його з собою, як найкращий і надійний оберіг від всього лихого. За народними повір’ями, цей червоний півень може навіть відкривати скарби. Півню-царику відповідає білий півень у чеських повір’ях, який приносить у дім щастя і оберігає його від злих чарів – чехи, як і українці, також походять від Атираса і Яфета.

З найдавніших часів національною українською зачіскою вважається козацький оселедець-чуб. Галами (галатами/курами/півнями) нащадків Тираса називали в елліністичному світі за козацькі чуби; пізніше за ці чуби кацапи називатимуть українців „хохли”.

Апелюна називали вовковбивцею, натомість найдавніше населення Малої Азії вважало Аполлона вовком-перевертнем, що пояснюється тим, що їх підкорили арії, нащадки Тираса, а самі вони походили від Сима або Хама, а не від Яфета. Греки називали Апелюна Аполлоном. На те, що за образом Аполлона стоїть саме Яфет вказує і той факт, що він був богом сонця (а також покровителем помешкань, міст і отар/стад, а пізніше і мистецтв) і Яфета також називали сонцем. Культи Аполлона і Артеміди греки запозичили від нащадків Тираса з Малої Азії. У поемах Гомера Аполлон і Артеміда співчувають і допомагають троянцям – нащадкам Тираса.

ГІПЕРБОРЕЇ.

Гіпербореї – так називали давніх українців давні греки. У їхній міфології це народ, який живе на півночі, “за Бореєм”, тобто починаючи від Тракії. Їх особливо любить Аполлон-Сонце – давні українці ототожнювали своїх предків із сонцем, тому іноземні автори їх часто називали сонцепоклонниками. В міфах оповідається, що це ідеальна країна, куди час від часу відправляється Аполлон на своїй колісниці. Життя гіпербореїв супроводжується піснями (українці й досі вважаються співучою нацією), музикою, танцями; вони – священики і слуги Аполона-Сонця. Навіть смерть приходить до них, як звільнення від пересичення життям. Абаріс і Арістей, які навчали греків, вважалися вихідцями із країни Гіпербореїв.

Інші народи називали нащадків Тираса також аллоброги (галло-боруги). Самі ж вони називали себе боругами/борусами/борусками чи бургуїн. Також галів називали кельтами.

Тирас – пруси – поруги – боруги/боруси.

Ця/ці назва з часом змінилася до бургуни/бургуїн/бургунди.

Саме вони спільно з бритами (брити добре знали про свою спорідненість із аллоброгами і етрусками) зруйнували Рим за знищення Римом етруського міста Вейї. Пізніше заальпійські і передальпійські гали/боруги воюватимуть спільно з етрусками проти Риму, коли римляни завойовуватимуть Італію. Історична пам’ять в ті часи сягала дуже великого часу, оскільки і брити, і боруги/гали, і етруски вважали себе якщо не єдиним народом, то спорідненими. Також потрібно відмітити, що бритські королівські доми часто родичалися із королівськими домами континентальної Галії.

Нащадки Тираса від найдавніших часів називали себе скіфами. Так, Геродот писав про війну єгипетського фараона Сесостриса (друге тисячоліття до Р.Х.) зі Скіфією. Про цю війну є написи ієрогліфами в Єгипті і цих скіфів названо «рус». Скіфо-русів згадує патріарх Фотій з приводу нападу Руси на Костянтинополь у 860 році.

Скіфи володіли більшою частиною Сибіру і частиною Середньої Азії. Стародавня Україна (метрополія) в той час називалася Мала Скіфія, решта ж величезних земель скіфів, із Сибіром і Середньою Азією називалася Велика Скіфія, чи Велика Скуфь, як її називав Нестор-літописець (аналогічно цьому греки називали власне Грецію Малою Грецією, а великі грецькі території, які заселили грецькі колоністи – Великою Грецією).

Стародавня Україна – Північне Причорномор’я – з найдавніших часів вважалася країною амазонок. Слово «амазонки» походить від «мазонки/мацонки/матінки».

У скотів були присутні образи матері-богині, що вказує на арійську Праматір Дану, образ культового тура.

В Україні залишилася велика кількість багатих поховань скіфів – курганів. Видатних осіб скіфи спалювали на вогні – традиція, що збереглася від епохи Трипілля. В Сибіру також є багато скіфських курганів. Скіфи були відомі тим, що були безжалісними до ворогів, були відданими в дружбі, яку цінили понад усе.

З ІІ ст. до Р.Х. у Великій Скіфії панували сармати, які були одним із племен скіфів. Птолемей називав всю Скіфію Сарматією. Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки – полювали верхи і брали участь у війнах на рівних з чоловіками. В численних жіночих похованнях і скіфів, і сарматів часто в якості похоронного начиння була зброя – луки, стріли, мечі.

В час скіфів/сарматів нащадки Тираса володіли не тільки більшою частиною Сибіру, а й великою частиною Середньої Азії з Аральським морем і басейнами рік Амудар’я – Сирдар’я. Від слова самар/сівер/зубр/тур отримав свою назву Сибір; сіверяни (самари) – одне з племен стародавніх українців. Також про Тираса нагадує назва річки Росія (назва Волги в давні часи), а Самара, притока Росії/Волги, місто Самарканд – про сіверян. Сармати використовували такі імена, як Ант і Хорват, що вказує на їх близьку спорідненість із антами і хорватами, тобто зі слов’янами.

Тракійці/фракійці, даки, бенедоти/венеди (пани даки), боруски/боруги, пруси, сармати (назви від імені Тирас), скоти/скіфи, гали, кельти в той час були єдиним народим. Йордан, готський історик IV ст, писав, що племена венедів багаточисельні і мають різні назви, «але в основному вони іменуються склавінами і антами». В V ст. до Р.Х. греки вважали тракійців другим за чисельністю народом світу. В міфі «Данаїди» король Пеласг втік від єгиптян «на північ своїх безмежних володінь» – вже в той час народ Атираса заселяв великі території.

Знамените поховання скіфів у Феттерсфільді (Середній Одер), де було знайдено багато золотих прикрас скіфського походження, датується кінцем VI ст. до Р.Х. Скіфські могильники VI ст. до Р.Х. є на території Паннонії (Угорщини). Скіфи жили тут, серед борусків/бенедів, як частина одного народу.

Вище було відмічено, що назва «Балтійське» море походить від слова «боруги»; Пліній називав його «Скіфським морем», а Птолемей – «Сарматським океаном».

СКІФИ В ПАЛЕСТИНІ.

Скіфи панували на багатьох територіях Ассирійської імперії, в тому числі над Мідією, Сірією і Палестиною. Про прихід скіфів у Палестину пророкував пророк Ісая:

І підійме [Бог] прапор народам далеким,
І дасть знак тому, хто живе на краю землі, –
І ось він легко і швидко прийде.
Не буде у нього ні втомленого, ні такого, що втратив сили,
Жоден не задрімає і не засне,
І не буде знятий ремінь його,
І не розірветься взуття його.
Стріли його загострені,
І всі луки його натягнуті;
Копита коней його подібні кременю,
І колеса його, як вихор.
Ревіння його, як ревіння левиці,
Він рикає, наче тигр,
І зареве, і схопить здобич,
І віднесе, і ніхто не забере.
Голосно ричить “лев”
Як ревуть морські хвилі,
Полонені очі опускають до землі
І захмарне світло стає темрявою.
(Іс. 5:26 – 30).

Частина скіфів, зрештою, осіла на землях, де в минулі столітя жили ізраїльські племена (зокрема племена Завулона і Нефталима), яких виселили ассірійці. Про цих скіфів також говорив пророк Ісая:

«В минулі часи люди не відносилися серйозно до землі Завулона і землі Нефталима. Але в майбутньому Господь звеличить ці краї – приморську землю, землю, заселену навпроти річки Йордан і Галілею, в якій живуть неюдеї. Нині ті люди живуть в темряві, але велике світло побачать вони. Там, де вони живуть, темно, як в країні країні смерті, але «Велике Світло» засяє для них. Господи, ти збільшиш народ, зробиш його щасливим, і являть вони тобі свою радість… Всяке взуття, в якому пройшли війну і одяг, який став червоним від крові, будуть кинуті у вогонь. Це все буде, коли народиться Немовля, Богом даний нам Син, Який є Володарем, і назвуть Його: Чудотворний Радник, Бог Всемогутній, Вічний Батько, Князь Миру…» (Іс.9:1-6) .

Скіфи не були ні одним з десяти виселених ізраїльських племен, ні самарянами, які в культурному відношенні були напів-ізраїльтянами.

Сучасники описували галилеян-скіфів як людей із живим характером, сприйнятливих, запальних, вразливих, таких, що любили новизну і легко сприймали нові ідеї. На відміну від ізраїльтян, галилеяни вирізнялись терпимістю, легко спілкувалися з іншими народами, в чому ізраїльтяни їх часто докоряли. Населення Галілеї було багаточисельним, працелюбним і багатим (2, с.2331). Галилеянином був Ісус Христос і були апостоли (крім Юди, який був із поселення Керіот, що в Юдеї). Саме тому Богородиця і Ісус Христос мають арійські риси обличчя. Арійські риси Христа відображені на знаменитій Туринській плащаниці. Також згідно з традицією іконописання Ісуса зображують з арійськими рисами обличчя, а не із семіто-хамітськими.

Про роль галилеян-скіфів в житті Ізраїля і Християнства Тойнбі говорив наступне: «справжньою іронією юдейської історії стало те, що саме нова територія, завойована для юдаїзму Александром Яннеєм (102 – 76 рр. до Р.Х.), дала через сотню років галілейського єврейського пророка, чиє вчення стало завершенням усієї попередньої юдейської релігійної практики, і що Цей богонатхненний юдейський нащадок силоміць навернутих галилейських язичників був потім відкинутий юдейськими провідниками» (20, т1, с470).

На походження галилеян саме від тракійців/скіфів вказують тогочасні назви земель, які знаходяться біля Галилеї.

Авранітида – Тавранітида – Тракія.
Гавланітида (нині Голан) – кавланітида – тавланітида – тавранітида – тавр/тур (Тирас).
Тавланітида – тавла – тавра – Тирас. Південна Україна й досі називається Таврія, а в Малій Азії є гори Тавр.
Трахонітида – траконія – Тракія.

На цю ж спорідненість вказують назви багатьох міст і поселень і, зокрема, наступні.

Адана – місто біля р. Йордан, існувало з часів Рефаїмів (Богиня Дана).
Адана, біля Генісаретського озера, існувало з часів скіфів.
Адана, біля потоку Яббот, існувало з часів скіфів.
Тарихес (також це місто називали Далманута) – Тирас.
Кана – Таня/Дана.
Кітрон – Катрин/Катеринин.
Таанах – Танин/Данин.
Амат – Мати.
Наїн – Ненин (Материн).

М. Кераза/Хоразин – близька до назви міста Герас. Герас – столиця держави Скіфії і походить від імені Тирас. Назва м. Корсунь (Херсонес) в Україні також походить від Тирасин.
Кераза – тераза – тераса – Тирас.
М. Гергаса – тергаса – Тирас. Ця назва також близька до назви міста Герас, столиці держави Скіфії
Місто Гераса – близька до назви міста Герас, столиці Скіфії.
Герасинська країна (Гадаринська Мк.5:1; Мт.8:28 ін.)
Гадарин – адарин (звук [г] почали добавляти для зручності вимови, аналогічно білоруському «это – гэто») – адар – Атар.
Місто Скіфополь (Бет-Сан) в Палестині також вказує на скіфів.
Місто Таррихея – Тирас.

Також потрібно відмітити, що всі п’ять жінок, згаданих у родоводі Христа (Тамара, Рахав, Рут, Вірсавія і Марія, Мати Спасителя), не були ізраїльтянками. Католицька церква пояснює розбіжності у родоводах, що подані у Матвія і в Луки наступним чином. Обидва родоводи є родоводами по лінії Йосипа, а не Марії. Розбіжність між цими родоводами виникає з правових наслідків левірату. Левірат – це Мойсеєва постанова (Повторення Закону 25:5, Мт 22:24), згідно з якою брат ізраїльтянина, який помер бездітним, зобов’язаний був одружитися із його вдовою, причому перший син від цього шлюбу вважався сином покійного (першого чоловіка вдови). Юлій Африкан (пом. у 237 р.), який був знайомий із записами родоводів потомства Давида, повідомляв, що Ілій, батько св. Йосипа, чоловіка Марії, згідно родоводу Луки і Яків, батько Йосипа згідно Матвія, були єдиноутробними братами (синами однієї матері від різних батьків), обоє з роду Давида, а саме: Ілій по лінії Нафана, Яків по лінії Соломона. Яків одружився із вдовою бездітного Ілія, і від цього шлюбу народився Йосип, який, будучи сином Якова, вважався згідно закону левірату, сином Ілія (2, с.2077).

Також потрібно відмітити, що Христос, як людина, ревнував ізраїльський народ. Він знав, що невдовзі Слово Боже буде направлено до інших народів, а Ізраїль відпаде, тому намагався якмога більше сил віддати служінню серед ізраїльтян. Він навіть не відразу захотів зцілити біснувату дочку сірофінікіянки, сказавши, що не добре взяти хліб у дітей і кинути собакам, але коли ця жінка показала віру, зцілив. Коли ж Ісус прибув у Гадаринську країну, він одразу зцілив там біснуватого і був готовий проповідувати там, але народ, побачивши таке чудо, злякався і попросив Ісуса залишити їх. Але Ісус заборонив зціленому відправитися разом з Ним і наказав іти й проповідувати серед свого народу (і етнічно народу Самого Ісуса, який однак не був силоміць навернутий в юдаїзм, на відміну від скіфів-галилеян).

Імена дванадцяти апостолів Христа викарбувано на дванадцяти підвалинах Міста Божого – Нового Єрусалиму. Дванадцять апостолів Христа і дванадцять ізраїльських патріархів є двадцятьма чотирма старцями, описаними в Об’явленні Івана Богослова.

Християнство почалося з фази християнства початкового рівня, яка триває в усьому світі і досі. Тойнбі вказує, що творчі особистості, досягши натхнення, намагаються переконати все своє суспільство ступити на цю нову стежку життя. Він демонструє, що таке навернення теоретично може відбуватися двома способами: або маса має пережити той самий досвід, який перетворив творчих особистостей, або вони повинні наслідувати їх зовнішні ознаки, тобто вдатися до мімезису. Мімезис – це найкоротший шлях, по якому народні маси можуть йти за своїми духовними провідниками. На практиці друга альтернатива виявилася єдино можливою для людства протягом останніх двох тисяч років. Мала закваска, якою в даному випадку є творчі особистості або творчі меншини, як говорить Святе Письмо, заквашує все тісто – суспільство.

Отже, мімезис часто спрямований на творчі особистості і меншини, які ведуть за собою послідовників, тобто на людей, котрі прокладають шлях у майбутнє. У такому суспільстві «кора звичаю розламується», як висловився Уолтер Беджет у своєму трактаті «Фізика і політика», і воно динамічно рухається шляхом перемін і бурхливого розвитку» (20, т. 1, с. 60). Мімезис – особливість християнства початкового рівня, яке започаткувало декілька християнських цивілізацій.